Рекомендації батькам

«Процес виховання безперервний, і ніхто краще за люблячих батьків цього зробити не зможе»

Практичний психолог гімназії Наталія Ключко пропонує рекомендації батькам на допомогу у вихованні дитини:
1. Власним прикладом вчіть дітей бути відповідальними. Своєю поведінкою, діями, словами щодня показуйте дитині, що важливо дотримуватися слова, виконувати все, що обіцяєш, а якщо не виходить, то необхідно відповідати за це і понести певне покарання. Карати дитину треба, позбавляючи чогось приємного, а не роблячи їй щось погане.
2. Розмовляйте з дитиною про емоції, тим самим вчіть дитину адекватно реагувати на різні ситуації. При цьому намагайтеся і самі в будь-якій ситуації не підвищувати голос, демонструйте спокій. Якщо не виходить, краще просто відійти і лише в спокійному стані розпочати вирішувати проблему. Запам’ятайте, дитина вашу модель поведінки в складних ситуаціях копіює і переносить на будь-які ситуації у своєму житті. Не припустимо виявляти агресію, маніпулювати та шантажувати, тому що дитина потім використає ці ж самі прийоми у конфліктах із вами, в школі тощо.
3. Вчіть дитину раціонально мислити, пояснюйте дитині причини та наслідки різних моментів життя, демонструйте власну раціональну поведінку. Вчіть дитину думати перед тим, як діяти або щось сказати.
4. Цікавтеся життям дитини, її інтересами, колом друзів. Але робіть це не між своїми справами, а знайдіть протягом дня хвилин 20-30, щоб спокійно сісти, поговорити з дитиною, щоб в цей час вам ніхто не заважав, щоб ви не поспішали і не відволікалися на інші справи.
5. Пам’ятайте про те, що ваші діти дорослішають, хочуть бути більш самостійними, самі приймати деякі рішення, але знову ж таки покажіть їм (поговоріть з ними про це), що дорослі не тільки самостійні і самі вирішують, що їм робити, а також несуть відповідальність за свої вчинки, що, крім бажань щось робити або не робити, у дорослих є ще багато чого, що просто необхідно робити щодня і це не завжди подобається і вам, але все ж таки ви це робите.
6. Вчіть дитину жити в соціумі, знаходити спільну мову з будь-якою людиною, навіть тою, яка може не подобатись. Вчіть дітей приймати інших такими, які вони є, вчіть оцінювати не людину, а її вчинки, і своїм прикладом дитині дайте зрозуміти, що ви не схвалюєте той чи інший вчинок, а не вважаєте людину поганою. Так само ставтеся і до власних дітей, нехай вони чують і бачать, що ви їх любите завжди, щодня, щохвилини і що так буде завжди тільки тому, що вони ваші діти, але при цьому ви можете бути незадоволені їх поведінкою.
7. Продовжуйте контролювати дітей, але поговоріть з дитиною про те, що це не контроль з вашого боку, а турбота, що вам не байдуже, якими вони виростуть, що для вас важливо, щоб вони почували себе впевнено, щоб змогли в майбутньому реалізувати себе, стати щасливими.
І останнє, пам’ятайте про те, що дитину треба виховувати щодня, щохвилини і що цей процес безперервний і ніхто краще за люблячих батьків цього зробити не зможе.

Шкільне навчання часто супроводжується стресом. Причому не лише для дітей, але й для батьків. Особливо тривожним для всіх може бути “Перший раз у перший клас”, коли і діток, і батьків лякає новизна, незвідність та підвищена відповідальність.
Психологи говорять про те, як влитися у навчальний процес максимально плавно та безболісно та про те, як стимулювати у дитини бажання вчитися, але не відібрати простір для дитинства.

Алевтина Шевченко,
психолог-практик, медіапсихолог

Аякже, саме 1-го вересня це має статися ще раз – дитячі психологи розкажуть вам, як ставити інтереси дитини на перше місце. Не заперечуючи і не знецінюючи дійсно потрібні і корисні поради, скажу отаке: менше переймайтеся.
Пам’ятаєте, у Толстого: “Надо рваться, метаться, биться, ошибаться… А спокойствие – душевная подлость”.
Це і про вашу дитину також! Неможливо підстелити психологічну солому живій людині.
Захистити своє улюблене дитя від впливу шкільних дурниць – цю місію виконати неможливо в принципі, а невиконані чи недовиконані завдання можуть народжувати почуття провини, тривожність та страхи.
У батьків! Вони теж люди, а не лише відповідальна служба зайнятості та забезпеченості дітей!
Безліч разів я чую це від совісних, турботливих, майже ідеальних батьків: я погана мати, я такий собі батько. А от саме ці почуття і будуть труїти простір сімейного життя, це найнебезпечніша психічна інфекція.
Тож не варто ставити свою батьківську задачу саме так: вберегти, підстрахувати, захистити.
Конституційні обов’язки щодо власних дітей обмежуються цілком матеріальними речами. Варто боятися проживати життя дитини замість неї самої. Це підґрунтя залежної поведінки вашого вихованця у майбутньому.
Майте власні, незалежні від дитини інтереси і заняття. Проживайте власне цікаве і наповнене життя. Щоб результат вашої педагогічної діяльності не був протилежним

Лариса Дідковська,
президент Української асоціації Гештальт-терапії, доцент кафедри психології Українського національного університету імені Івана Франка, член Європейської асоціації психотерапії, психолог з 30-річним досвідом

Похід у перший клас – це поважна подія для будь-кого. Закінчується безтурботне, безпечне і безоцінне дитинство – і починається конкурентність, оцінковість, більша соціальна залежність. І найважливіше – нова роль, якої раніше дитина ніколи не виконувала.
Поява нової соціальної ролі вимагає часу на адаптацію. На це потрібно щонайменше півроку.
Деяким дітям вдається пройти цей процес швидше. Зазвичай це ті діти, які мають братиків і сестер, відвідували дитячий садочок – вони мають більший рівень готовності. Є ті, кому важче адаптуватись до нових умов, розкладу, режиму.
Як зрозуміти, чи дитина пройшла цей етап, чи ні?
Якщо вона не чинить помітний опір і протест до того, щоб йти до школи, робить домашні завдання, і це не викликає в неї особливого стану негативних переживань – то це ознака того, що дитина освоїла цю нову роль.
Якщо вона активно не хоче, саботує школу і домашні завдання, намагається вигадати причини, чому туди не йти, якщо у неї піднявся рівень тривоги, є порушення режиму сну та їжі – це означає, що вона ще не адаптувалась до школи.
Ці явища можуть бути тимчасовими, як ознака цієї кризи.
Тут треба бути толерантними до цих проявів, бути поряд з дитиною, проговорюючи і пояснюючи їй причини її небажань і протесту. Залишатися спокійними, стабільними, у контакті з нею.
Намагатися зрозуміти і вести діалог.
Пояснювати про відповідальність у дорослому житті: що школа – це щось, що точно було в житті тата і мами. Що це є умовою до того, аби йти далі, розвиватись і могти більше. Тобто взагалі мотиваційні речі, які мають супроводжувати похід до школи.
Перше питання, яке психологи завжди задають дитині, аби зрозуміти її мотиваційні механізми: “Для чого буває школа? Що там роблять, чому ти туди ходитимеш?”
Якщо відповіді на ці питання такі: “Аби більше знати, спілкуватись з дітками, стати великими і користуватись цими знаннями”, – то дитина орієнтована на процес пізнання, на комунікативні речі у спілкуванні з ровесниками.
Якщо мотивація тільки на результат – тоді з цим пов’язано більше страху і відповідальності.
Якщо мотивація для дитини – “бути відмінником і вчитись лише на дванадцятки” – тоді це додаткова тривога і відповідальність.
Зрештою, усі тренери світу кажуть, що найкращі показники будь-який спортсмен показує на тренуванні, а не на олімпіаді чи чемпіонаті. Адже коли він біжить на тренуванні, він орієнтується на процес.
На олімпіаді чи чемпіонаті йому потрібна медаль. Довкола – 500 тисяч глядачів, сто кінокомпаній світу. Спортсмена мотивує вже не процес, а медаль, нагорода і так далі. А це – набагато страшніше, тому що набагато відповідальніше. Цей страх паралізує, сковує, заважає бути спокійним.
Батькам потрібно підтримувати і підкріплювати досягнення дітей.
Якщо щось вдало вийшло – хвалити за це. Якщо є якісь речі не вдаються – сприймати їх як задачу, яку треба вирішити, додатково подолати, і не оцінювати особистості.
Не можна казати: “Ти нездара, ти дурний, не уважний” тощо.
Дитина повинна мати безумовну любов батьків. Любов батьків не може бути умовною, вона такою може бути потім, у стосунках зі світом. Але батьківська любов має бути безумовною.
Дитина має чути: “Ти хороший хлопчик” – але оцінка може стосуватись вчинку: “Ти не зробив домашнє завдання. Це не означає, що ти негідник, ти розумний хлопчик, хороший хлопчик, я в тебе вірю – але ти не виконав домашнє завдання, його треба зробити”.
Якщо він отримав якусь оцінку, і вона не така, як ви сподівались, це не означає , що “ти дурень чи ледар”, а просто: “Ти розумний і талановитий, але ти недостатньо вчився, як ти думаєш?”
Треба показувати дитині, що оцінка – це результат зусиль. Таким чином, якщо ми підкріплюємо досягнення дитини, хвалимо за здобутки і за успіхи – це головне правило. Але якщо там є помилки, невдачі чи програші – ми допомагаємо їй справитись з цим.
Не всі діти мають однакові здібності. Якщо пригадати ще недалеке минуле, то якраз світ дітей був відділений від світу дорослих. Відмінниками в школі були природні відмінники, які напрямок саморегуляції і самоорганізації засвоювали найкраще – а не ті, у кого більше інвестували зусиль, грошей чи супроводу репетиторів. Бо це – не природні таланти і здібності дитини, а нарцисичне розширення батьків.
А природній розподіл дійсно талановитих і здібних дітей не міняється ніколи. Він впродовж століть був однаковий. У будь-якому класі на 40 дітей було 2-3 відмінника, 2-3 двієчника, решта ділилась на тих, хто вчився на три чи на чотири.
Зараз у нас є багато шкіл “спец-невідомо чого”, де часто в дітей пхають інформацію цілком неприродним для них способом.
Тому краще було б, якби навчання було для дітей їхньою відповідальністю.
Зараз ми часто маємо таку картинку, коли діти не роблять ніяких завдань, поки мама чи тато не прийдуть і не сядуть біля них. Вони не мають права на свої помилки, неуспішне навчання. Ми не кажемо про те, що їх треба залишити напризволяще – ми маємо допомогти їм адаптуватись і вчитись.
Але допомогти вчитись не означає вчитись замість нього – а “навчити вчитися”.
Стосунок між вчителькою теж буде особистим досвідом дитини. Хтось більше довіряє світу дорослих, хтось менше, адже у кожного за перші роки життя є певний досвід спілкування зі світом дорослих. У когось він травматичний і насильницький, а в когось – довірливий.
Це ж стосується контактів з ровесниками. Хтось більш конкурентоздатний, а хтось – менше. Конкуренція передбачає оцінковість: хтось буде вчитись гірше, хтось – краще. І ці речі будуть проявлятись постійно.
Але ці речі є посильними для дитини.
Адже всі колись йшли до першого класу.

За матеріалами «Українська правда. Життя» http://life.pravda.com.ua/society/2016/08/31/217428/